Клієнт адвокатського бюро на підставі договору купівлі-продажу від 10 вересня 2007 року придбав земельну ділянку. Договір був посвідчений нотаріально та зареєстрований в Державному реєстрі правочинів. Однак покупець не отримав державний акт на право власності на придбану земельну ділянку.
Згодом клієнту стало відомо про те, що попередній власник зареєстрував за собою право власності на відчужену земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та у 2016 передав цю ділянку в якості вкладу до статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю.
Адвокатом бюро було подано позов до товариства з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння.
Суди першої та апеляційної інстанції відмовили в задоволенні позову. Апеляційний суд, зокрема, вказав на те, що за відсутності факту державної реєстрації права власності за клієнтом на спірну земельну ділянку, останній не є її власником, а тому нього відсутнє право на витребування такої земельної ділянки із чужого незаконного володіння.
Однак Верховний Суд задовольнив касаційну, подану адвокатом в інтересах клієнта, та повернув справу на повторний розгляд до суду апеляційної інстанції.
Розглядаючи дану справу Верховний Суд вказав на те, що на час укладання договору купівлі-продажу від 10 вересня 2007 року моментом набуття права власності на нерухоме майно на підставі договору був визначений момент державної реєстрації правочину у Державному реєстрі правочинів.
За положеннями частини третьої та четвертої статті 334 ЦК України, частини 3 статті 640, статті 657 ЦК України (у редакції станом на 10 вересня 2007 року) право власності на земельну ділянку, придбану за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, виникало у покупця з моменту державної реєстрації такого договору в Державному реєстрі правочинів.
Згідно з частиною третьою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від16 травня 2018 року у справі № 554/904/16-ц (провадження № 61-5515св18).
Також Верховний Суд вказав на те, що відповідно до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» (далі – Прикінцеві та перехідні положення Закону) до 01 січня 2013 року державна реєстрація права власності на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельних ділянках, проводилась реєстраторами бюро технічної інвентаризації, створеними до набрання чинності цим Законом та підключеними до Реєстру прав власності на нерухоме майно.
За таких умов договір купівлі-продажу нерухомого майна, який нотаріально посвідчений та державну реєстрацію якого проведено до 01 січня 2013 року, за відсутності державної реєстрації права власності на таке нерухоме майно у Реєстрі прав власності на нерухоме майно, є підставою для проведення державної реєстрації прав у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Не вчинення власником нерухомого майна дії щодо його реєстрації не є підставою для припинення права власності на таке майно відповідно до статті 346 ЦК України. Закон не визначає строки реєстрації права власності на нерухоме майно.
Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 761/17142/15-ц (провадження № 61-12309св19).
З повним текстом постанови Верховного Суду можна ознайомитись за посиланням:
0 коментарів